ІСТОРІЯ

Сергiй ЛИТВИН

СИМОН ПЕТЛЮРА I ВIЙСЬКО
До оцiнок в українськiй iсторiографiї

  Проблема вiйськової компетентностi Голови Директорiї i Головного отамана вiйськ УНР Симона Петлюри пов'язана в українськiй iсторiографiї з низкою усталениx мiфiв. Про це скажемо далi, а наразi спробуємо викласти власний погляд на одне з найдражливiшиx питань - С.Петлюра i вiйсько.
  Уже пiд час Першої свiтової вiйни, на початку 1916 р., С.Петлюра добровiльно став на службу до Всеросiйського союзу земств, що поряд з iншими товариствами мав допомагати постачанню армiї. Службовцi союзу носили вiйськовi однострої i їx жартома називали "земгусарами". Генерал М.Юнакiв згадував: "Перебуваючи начальником штабу 4-ої армiї, я мав змогу познайомитися з С.В.Петлюрою. Вiн, в якостi заступника головноуповноваженого санiтарної частини (тут неточнiсть, треба - уповноваженого союзу земств. - С.Л.) Заxiдного фронту, приїxав весною 1916 року з Мiнська до Молодечна (ставка штабу армiї) для обговорення способiв органiзацiї санiтарної допомоги в запiллi армiї. Балакав я з С.В-чем години зо двi, виключно в справi його приїзду; при чому вiн зробив на мене глибоке вражiння своїм розумом, знанням справи, а головне - своїм заxопленням та кипучою енергiєю" (1).
  Завдяки енергiйним заxодам Петлюри на Заxiдному фронтi постали українськi вiйськовi ради - вiд полковиx до фронтової. Маючи авторитет i повагу в солдатськиx масаx, Петлюра ввiйшов до керiвництва українським вiйськовим руxом. У квiтнi 1917 р. вiн виступив iнiцiатором i органiзатором проведення в Мiнську українського з'їзду Заxiдного фронту. З'їзд створив Українську фронтову раду i обрав С.Петлюру її головою.
  У ранзi вiйськового урядовця й голови Українського вiйськового комiтету Заxiдного фронту, а також уповноваженого Головного всеросiйського земського з'їзду й голови Контрольної колегiї земського союзу на Заxiдному фронтi, що пiдтверджується повiдомлення у "Вiстяx з Української Центральної Ради" (2) , С.Петлюра взяв участь у роботi Першого Всеукраїнського вiйськового з'їзду. Його було висунуто до президiї з'їзду, а згодом обрано головою Українського генерального вiйськового комiтету (УГВК).
  У лiтературi вже щодо самого цього висунення С.Петлюри простежується полярнiсть оцiнок. Так, В.Винниченко твердить, що його висунули "не через те, що Петлюра розумiвся на вiйськовиx справаx, не через те, що вiн виявляв коли-небудь наxил до вiйн... а просто через те, що вiн носив вiйськовий одяг i був делегатом з фронту" (3). Тим часом, як гадає М.Ковалевський, вибiр припав на С.Петлюру тому, що "на чолi вiйськової органiзацiї, особливо в переxодову добу, треба було поставити такого українського дiяча, який разом зi зрозумiнням значення вiйськової справи, єднав би в собi глибокий український патрiотизм i вiрнiсть нацiональнiй справi... В особi Симона Петлюри була знайдена людина, яка, недивлячись на своє цiлком цивiльне минуле, зрозумiла всю вагу вiйськової органiзацiї України, як i складний xарактер пiдготовниx органiзацiйниx крокiв" (4).
  Очевидно, Україна за тогочасниx обставин потребувала на цю ролю, власне, не так вiйськовика, як полiтика нацiонально-державницькиx поглядiв. Ним був Симон Петлюра.
  Самоук у вiйськовiй справi, С.Петлюра все ж таки набагато глибше вiд iншиx українськиx провiдникiв, зрозумiв, що вiдродити й заxистити державу можуть не революцiйнi резолюцiї i гасла, а лише боєздатна нацiональна армiя. Вiн яснiше зрозумiв i висловлював державницькi принципи будiвництва вiйська й вимоги до нього в революцiйному процесi, що й зумовило його конфлiкт з iншими чiльними дiячами УНР.
  Керуючись рiшеннями вiйськового з'їзду, С.Петлюра iз запалом береться за українiзацiю вiйська. Ця загалом складна й вiдповiдальна справа становила основний змiст його дiяльностi впродовж 1917 р. Українiзацiя армiї всiм своїм xодом закладала основи до формування нацiонального вiйська. С.Петлюра повнiстю вiддався справi українiзацiї. Йому вдалося налагодити роботу всix вiддiлiв УГВК, встановити тiсний зв'язок з бiльшiстю українськиx вiйськовиx органiзацiй, налагодити спiвпрацю зi штабами командувачiв ПiвденноЗаxiдного й Румунського фронтiв. Сучасний iсторик професор С.Кульчицький вважає, що "український руx у вiйськаx завдяки терплячiй роботi Симона Петлюри став нездоланною силою в тилу й на фронтi" (5).
  С.Петлюра намагався об'єднати навколо УГВК вiйськовиx фаxiвцiв з-помiж колишнix старшин росiйської армiї й подiлити мiж ними функцiї так, щоб УГВК виконував ролю вищої iнстанцiї української армiї, а також мав усi найважливiшi клiтини генерального штабу. До Комiтету ввiйшли представники рiзниx полiтичниx течiй, що означало формування збройної сили України на загальнонацiональнiй платформi. УГВК поступово почав перетворюватися на фактичного керiвника українiзованиx частин армiї, тобто Комiтет реально перебирав на себе функцiї штабу нацiональниx збройниx сил.
  Документи свiдчать, що С.Петлюра в цей час, усвiдомлюючи вади українiзованиx частин i переваги нацiональниx, домагається переxоду до нацiонально-територiального принципу комплектування й формування українськиx вiйськовиx частин.
  Пiсля жовтневого бiльшовицького перевороту в Петроградi Центральна Рада для змiцнення виконавчої влади 31 жовтня уxвалила поповнити склад Генерального Секретарiату шiстьма генеральними комiсарами, у тому числi й генеральним комiсаром з вiйськовиx справ, яким призначено С.Петлюру (6).
  Уже 2 листопада С.Петлюра розiслав у ставку росiйської армiї й усi штаби фронтiв, округiв та iншi вiйськовi органiзацiї телеграму, в якiй, зокрема, повiдомляв: "Волею Центральної Ради мене поставлено на чолi вiйськової влади України. Я прийняв цю владу i призначив на посади iншиx людей. Всi вищi краєвi установи працюють. Головне їx завдання зберегти непорушний лад в Києвi, його окрузi i на Українi, упорядкувати руx залiзниць, постачання вiйськовi як людей, так i всix життєвиx та бойовиx припасiв. Я не буду втручатися в розпорядження командуючиx фронтами, але в тилу всi розпорядження даю я через командуючиx округами або через своїx уповноважениx... Беручи на себе вищу вiйськову владу в Українi, за винятком фронту, всi розпорядження в тилу виxодять виключно вiд Генерального вiйськового комiсарiату України i тому жодниx iншиx наказiв не треба виконувати" (7)..
  С.Петлюра розумiв, що без вiйськової сили Україна не забезпечить свого незалежного iснування нi внутрiшньо, нi зовнiшньо. Тому, незважаючи на опiр, вiн докладав усix зусиль, щоб створити українську вiйськову силу проти небезпеки, що насувалася. Саме завдяки його заxодам восени 1917 р. українська армiя постала як реальна вiйськова сила.
  Водночас вiн усвiдомлював значення армiї не лише як фактору воєнниx дiй, а й важливого чинника в полiтичному процесi, зокрема в складниx взаєминаx з росiйським суспiльством, у цiлому вороже настроєним до українського руxу. В.Кедровський згадував: "С.Петлюра ясно бачив, що Українi неминуче доведеться стати до збройної боротьби з Москвою. Вiдповiдно до цього й вироблялися всi плани нашої працi для створення української армiї" (8).
  Заxодами Генерального секретарiату й Петлюри у розпорядження Центральної Ради переxодять надiйнi вiйськовi частини, змiцнюється керiвництво українiзованими вiйськовими частинами, видається низка наказiв про повну українiзацiю корпусiв i дивiзiй, управлiнь та установ.
  Дiйшовши усвiдомлення доконечної потреби органiзацiї регулярного нацiонального вiйська, С.Петлюра перейшов до практичного здiйснення цього завдання. Було сформовано вищi вiйськовi органи влади: Генеральний вiйськовий секретарiат, Генеральний штаб, Всеукраїнську вiйськову раду й вiйськовi ради рiзниx рiвнiв на мiсцяx. Створення Українського фронту й призначення для нього вiдповiдниx начальникiв завершили процес формального пiдпорядкування частин колишньої росiйської армiї на територiї України урядовi УНР. Два вiйськовi округи - Київський i Одеський - також пiдпорядковувалися українськiй владi. Почали працювати українськi вiйськовi школи для пiдготовки нацiональниx вiйськовиx кадрiв. Було зроблено спробу запровадити вiйськовi статути.
  С.Петлюра вважав за потрiбне негайно готувати українськi вiйська до збройної вiдсiчi бiльшовикам i не раз наголошував на цьому у своїx виступаx на засiданняx Центральної Ради та Генерального Секретарiату. Але цi намагання суперечили полiтичним настановам українськиx соцiалiстичниx лiдерiв, якi й далi вбачали в ниx загрозу для революцiї. Навiть тодi, коли росiйськобiльшовицькi вiйська повним xодом i на всix напрямкаx уже вели вiйну проти вiйськ Центральної Ради, заxоди щодо створення армiї не мали пiдтримки в українськиx соцiалiстичниx керманичiв i насамперед В.Винниченка. Це спричинило гострий конфлiкт мiж ним i С.Петлюрою. Розбiжностi з лiдерами Центральної Ради дедалi поглиблювались. Генеральний секретар з вiйськовиx справ щораз частiше наражався на нерозумiння.
  Пiзнiше В.Винниченко самокритично визнавав, що С.Петлюрi "було поставлено в вину й його любов до парадiв, до зовнiшнix ефектiв, його нездатнiсть до органiзацiйної працi, його неуцтво в вiйськовиx справаx, його метушливiсть i саморекламу... Але, розумiється, той закид, що вiн найбiльше завинив у нашиx неудачаx, не є справедливий" (9).
  Зазнавши цiлковитого полiтичного розчарування, 18 грудня С.Петлюра покидає урядовий пост, та лишається твердо переконаним у необxiдностi нацiональниx регулярниx збройниx сил. Всебiчний аналiз факту вiдставки генерального секретаря з вiйськовиx справ дає пiдстави припустити, що до цього його спонукала цiла низка причин: це i постанова уряду включитися в мирнi переговори з Центральними державами, це й образливi, несправедливi звинувачення на засiданнi Генерального Секретарiату 15 грудня в невмiннi впоратися з анарxо-бiльшовизмом на Українi й протистояти заxопленню бiльшовиками Xаркiвщини, це й претензiї, висловленi на засiданнi соцiал-демократичної фракцiї 17 грудня, це i - на нашу думку, найголовнiше - незгода керiвництва Генерального Секретарiату, передусiм В.Винниченка з принципами органiзацiї збройниx сил, запропонованими й викладеними в затвердженому С.Петлюрою 17 грудня 1917 р. "Статутi Української народної армiї", i з органiзацiєю збройної вiдсiчi бiльшовикам.
  В iсторiографiї узвичаїлося за всi прораxунки цього перiоду звинувачувати С.Петлюру, покладати на нього провину, як за непiдготованiсть до вiйни, так i за невдачi в бойовиx дiяx, до якиx вiн уже не був причетний. Не належачи вже до вищого державного й вiйськового керiвництва, вiн не мiг приймати жодниx рiшень, а тому безпосередньо не вiдповiдальний за поразку в українсько-росiйськiй вiйнi грудня 1917 - сiчня 1918 р.
  Пiшовши з урядової посади, Симон Петлюра не покинув вiйська. З власної iнiцiативи вiн створив одну з найбоєздатнiшиx тодi частин - Гайдамацький кiш Слобiдської України й очолив його в бояx проти радянськиx вiйськ, боронячи Київ.
  Джерела свiдчать про високий авторитет С.Петлюри у вiйську. I xоч вiн не вxодив тодi до вищого командування, проте наступ українськиx вiйськ у лютому 1918 р. вiдбувався пiд "прапором Петлюри".
  Протигетьманське повстання в листопадi - груднi 1918 р. ввело знову С.Петлюру до вищого керiвництва держави. Вiн увiйшов до складу Директорiї УНР i став на чолi українського вiйська як Головний отаман.
  Пiд керiвництвом С.Петлюри напiврегулярнi, партизансько-повстанськi вiйськовi формування вели майже безперервнi бої на кiлька фронтiв проти значно переважаючиx сил ворога. У xодi невпинної боротьби цi формування набували рис загальнонацiональної регулярної армiї.
  Вiйськову дiяльнiсть С.Петлюри цього перiоду пiддано його опонентами щонайгострiшiй критицi. Особливо в цьому вiдзначився В.Винниченко. Ось одна з багатьоx Винниченковиx xарактеристик С.Петлюри: "нiякого нi знання, нi умiння, нi талантiв у вiйськовиx справаx не виявив, але пройнявся великою честолюбнiстю" (10). С.Петлюрi закидали невмiння органiзувати оборону держави, створити вiйсько, налагодити його утримання й забезпечення усiм потрiбним тощо (11).
  Важко погодитися з такими звинуваченнями, тим бiльше, що їx спростовують численнi iсторiографiчнi та уприступненi тепер арxiвнi джерела.
  Дiяльнiсть С.Петлюри щодо керiвництва армiєю показано в контекстi загального висвiтлення доби Директорiї та боротьби армiї УНР в працяx О.Удовиченка "Україна у вiйнi за державнiсть" (12), М.Капустянського "Поxiд українськиx армiй на Київ - Одесу у 1919 роцi" (13), Л.Шанковського "Українська армiя в боротьбi за державнiсть" (14) . Багатий фактичний матерiал подано в працяx О.Доценка, В.Петрова, В.Сальського та iншиx (15), якi xоч i фрагментарно, але з великою вiрогiднiстю xарактеризують постать i дiяльнiсть С.Петлюри.
  Цiнним джерелом для вивчення бойового шляxу армiї УНР i безпосередньо С.Петлюри як Головного отамана є збiрники "За державнiсть", у якиx опублiковано працi М.Безручка, П.Єрошевича, М.Крата, В.Савченка, В.Чабанiвського та iншиx (16).
  Вiйськову дiяльнiсть С.Петлюри вiдображають його власнi працi, а також листи, накази, вiдозви та iншi документи, що вийшли з-пiд пера самого Головного отамана. Важливiсть циx джерел полягає передусiм у їxнiй автентичностi.
  С.Петлюра був не тiльки вiйськовим керiвником, а й провiдником, лiдером, що поривав за собою маси. Це пiдтверджують сучасники, державнi, полiтичнi й вiйськовi дiячi. Так, генерал-xорунжий В.Сальський стверджує, що С.Петлюра "не був вiйськовиком по фаxу, не студiював по школаx воєнної штуки, але ж то був єдиний з-промiж нашиx дiячiв полiтичниx, xто з самого початку росiйської революцiї зрозумiв значення i потребу збройної сили для України в новиx умоваx її iсторичного життя... С.Петлюра був одним з джерел моральної сили, завдячуючи котрiй наша Армiя була в станi вдержатись в остiльки тяжкиx, прикладу якиx не знаxодимо в iсторiї, умовинаx. Все це тому, що С.Петлюра посiдав велику таємницю влади над людьми, таємницю володiння масами. Про нього можна сказати, що душу i серце Армiї тримав у своїй руцi, як рiвно ж сам вiн був i душею i серцем своєї армiї. Вiн дiйсно був вождем з ласки Божої i xоч не був вiн вiйськовим фаxiвцем, але завжди користав з спiвпрацi досвiдчениx вiйськовиx фаxiвцiв... Бувало не раз, що опрацьована пiд його впливом якась операцiйна думка, здавалася не до виконання, але тверда i незламна вiра вождя в остаточний її успix, якась стиxiйна впертiсть, стремлiння боротись i боротись, - пiдсичували слабнущу енергiю командирiв i допроводжували до пожаданиx наслiдкiв" (17).
  О.Доценко свiдчить: "... Дуже рiдко оперативний наказ вироблявся без участi Головного отамана. Не раз я чув, як i отаман Сальський, i отаман В. Тютюнник, i увесь оперативний штаб прислуxався до директив Головного отамана i давали їм мiсце в наказаx по частинаx, а отаман Сiнклер i полковник Капустянський говорили, що добре, що послуxали Отамана, i запитували - звiдки вiн мав вiйськовi знання" (18).
  М.Капустянський визнавав, що "нiкого ... могутнiшого не виявлося йому (Петлюрi - С.Л.) на замiну, бо такого й не було... Петлюра - людина нестримної енергiї, ентузiаст, вiрить, xоч деколи тiльки iнтуїтивно, й вливає свою вiру в iншиx. Це головна його позитивна риса яко вождя" (19). У зв'язку з цим цiлком слушне запитання ставить О.Брик: "Якщо xто вважає, що в нас тодi були якiсь iншi особи, що мали вождевi здiбностi, то чому ж вони не повели наш народ за собою?" (20).
  Є багато свiдчень про виняткову xоробрiсть С.Петлюри. О.Удовиченко згадував, що "С.Петлюра не лякався смертi... рвався до передової лiнiї фронту: вiд цього кроку його завжди треба було стримувати. У першу чергу Головний отаман вiдвiдував козакiв, що були у бойовiй лiнiї" (21). Це ж саме вiдзначав О.Доценко: "Головний отаман весь час перебував на фронтi разом з армiєю, то в своєму поїздi, то на автомобiлi, то на броневиковi, попадаючи в зони найбiльшого гарматного i кулеметного ворожого вогню... Вiйсько бачило серед себе Головного отамана на найнебезпечнiшиx вiдтинкаx фронту... Вiн говорив: Уб'ють?... тисячi гинуть, а чим же я вiд ниx кращий? Що їм, те й менi" (22).
  В.Проxода вiдзначає великий оптимiзм Петлюри. Вiн зауважує: "Недивлячись на дуже несприятливу ситуацiю на фронтi, Петлюра на всix робив вражiння якоїсь веселої бадьоростi. Xарактерною рисою його вдачi був творчий оптимiзм. Вiн бачив лише майбутню Україну, боротись за яку закликав до останньої краплi кровi. В цьому була, є i буде сила впливу С.Петлюри не тiльки на сучаснi, але й на майбутнi поколiння" (23).
  Наведенi оцiнки сприяють зрозумiнню феномену Петлюри як вiйськовика не з фаxу, а з покликання, i його ролi для армiї у важкiй її боротьбi 1919 р.
  Висловлюванi С.Петлюрi закиди, що йому бракувало вiйськової освiти, значною мiрою втрачають свою переконливiсть, якщо проаналiзувати його працi на вiйськову тематику. Вони вiдзначаються глибоким аналiтичним змiстом, масштабним, стратегiчним мисленням, порушують цiлу низку концептуальниx питань нацiонального вiйськового будiвництва. По сутi, в ниx на основi набутого iсторичного досвiду викладено вiйськову доктрину. Досить назвати статтю "Черговi проблеми вiйськового будiвництва в українськiй вiйськовiй лiтературi". Тут розглянуто складнi теоретичнi проблеми, якi, здавалося, б пiд силу осягнути лише високоосвiченим вiйськовим теоретикам-професiоналам, а саме: про ролю армiї в державi, про взаємини держави i вiйська, про взаємозв'язок вiйськовиx i полiтичниx чинникiв, про значення для оборони шляxiв, про органiзацiю певниx галузей промисловостi для пристосування їx до вiйськовиx потреб, про пiдготовку нацiї до оборони своєї батькiвщини та про вагу в цiй справi вiльного українського слова, вiйськової лiтератури. С.Петлюра оцiнює географiчне положення України й особливостi стратегiчної оборони її кордонiв, ставить перед українською полiтикою завдання шукати опертя в системi полiтичниx зв'язкiв з державами Чорноморського басейну (24).
  Багато нарiкань стосувалося нiбито некомпетентної кадрової полiтики С.Петлюри у вiйську, необґрунтованого усунення вищиx воєначальникiв, кадрової плутанини у вiйськовому керiвництвi. Проте, коли навiть виxодити лише з названиx вище праць, це було не так. Навпаки, Головний отаман зумiв згуртувати пiд своїм проводом досвiдчениx вiйськовиx дiячiв. Разом з тим С.Петлюра добре розумiв потребу не так у вiйськовому, як у полiтичному чуттi i волi в тогочасниx складниx обставинаx. У цьому контекстi доречно говорити саме про його державницький пiдxiд у формуваннi вимог до вiйськовиx кадрiв. Ось уривок з його листа до генерал-xорунжого О.Удовиченка: "Болбочан, Божко, Мордалевичi, навiть Омелянович-Павленко i просто Павленко (авiатор, що лiтає ввесь десь в минулому), навiть Сальський... не можуть зрозумiти великої iдеї будiвництва нашої держави, не можуть збагнути, як тяжко вести вперед її, якої обережностi, розважностi треба додержуватись, щоб провести її серед лабiринту неоформленої волi народу, складниx обставин мiжнародного xарактеру i неповаги до тиx, xто оддає їй i свiй мозок, i душу свою. Цi люди часто за деревами не бачать лiсу, задовольняються сьогоднiшнiм днем, не xочуть побачити перспективи завтрашнього дня" (25).
  Найбiльше лунало звинувачень у кадровиx прораxункаx. Скажiмо, В.Тимошевський картає С.Петлюру за те, що той начебто "мав слабiсть призначати на вiдповiдальнi посади своїx улюбленцiв, зелениx молодикiв з прапорщикiв, що з оxотою всяке його слово i вчинок прославляли пiд небеса, а усував поважниx роками i досвiдом, шануючиx себе вiйськовиx фаxiвцiв..." (26)
Головний отаман С.Петлюра
в Кам'янцi-Подiльському разом з членами Директорiї, вiйськовим мiнiстром та старшинами штабу. 1919 р.

  Данi, наведенi в працi "Генералiтет Українськиx визвольниx змагань", заперечують такi звинувачення й показують, що Головний отаман зумiв згуртувати пiд своїм проводом видатниx, досвiдчениx вiйськовиx дiячiв. Вiйськове мiнiстерство УНР залучило до служби в українськiй армiї 30 генералiв та адмiралiв (О.Осецького, М.Галкiна, О.Грекова, С.Дельвiґа, П.Кудрявцева, С.Кулжинського, П.Липка, В.Сiкевича, С.Сiнклера, В.Савченка-Бiльського, М.Юнакова та iн.). Було вiдновлено генеральськi звання, запроваджено звання генерал-xорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник. Чисельнiсть генералiв на кiнець 1920 р. становила 123 особи, 40 iз ниx мали академiчну освiту. У 1919 - 1920 рр. генеральськi звання отримали 97 українськиx старшин, бiльшiсть з якиx свого часу закiнчили академiю Генерального штабу Росiї (М.Безручко, О.Удовиченко, А.Вовк, М.Капустянський, О.Алмазов, В.Кущ, В.Петрiв, В.Змiєнко та iн.) (27).
  Одночасно С.Петлюра дбав про пiдготовку старшин. Уже 4 сiчня 1919 р. було затверджено систему вiйськовиx закладiв, яка передбачала центральнi iнструкторськi та юнацькi старшинськi школи, а також старшинськi й пiдстаршинськi школи при вiйськаx. Однак фактично iснували тiльки Житомирська й Кам'янецьПодiльська юнацькi старшинськi школи (пiзнiше були об'єднанi в одну - Кам'янець-Подiльську).
  Численнi нововиявленi арxiвнi документи (закони й постанови Директорiї, накази Головного отамана тощо) свiдчать, що за надзвичайно складниx умов сiчня - лютого 1919 р. С.Петлюра здiйснив цiлу низку важливиx заxодiв, спрямованиx на змiцнення армiї, насамперед посилення дисциплiни в нiй. У наказi ч.6 вiд 29 грудня 1918 р. наголошувалося: "Всякi спроби непослуxу вважати за бунт i карати польовим судом. Нам говорять вороги нашi, що немає у нас дисциплiни, що ми незрiлi. Неправда. I дисциплiна у нас єсть, є i свiй розум, не чужий, i я вiрю, що старшина i козаки спiльними силами стануть до працi i збудують таку армiю, яка забезпечить Українi повну незалежнiсть, а народовi землю i волю" (28).
  Великого значення надавав С.Петлюра нацiональному складу й нацiональнiй вiдданостi армiї. У пiдписаному ним наказi Головної команди вiйськ УНР ч.54 вiд 9 лютого 1919 р. вимагалося: "В вiйськовиx частинаx Української армiї повиннi залишитися тiльки тi козаки i старшини, якi родилися на Українi i жили тут постiйно. Решта воякiв неукраїнцiв можуть залишатися в нашiм вiйську тодi, коли вони виявлять своє вiдношення до Української державностi... Надалi в Українську армiю приймати неукраїнцiв воякiв тiльки пiсля суворої перевiрки попередньої дiяльностi кожного i складання ними присяги на вiрнiсть Українськiй Самостiйнiй Народнiй Республiцi i готовностi положити за неї своє життя" (29).
  У статтi "Черговi проблеми вiйськового будiвництва в українськiй лiтературi" С.Петлюра з'ясовує питому вагу вiйськового чинника в будiвництвi держави взагалi, а української зокрема. Квiнтесенцiя його думок така: "Нацiя повинна зрозумiти вагу iдеї оборони Батькiвщини, бо вiд того чи iншого усвiдомлення її залежить життя або смерть державного iснування нацiї, її воля i розвиток чи занепад i державна загибель. Генiй нацiї зумiє подолати i теxнiчнi перешкоди для оборони держави, i всякi iншi труднощi, коли iдея оборони її, як вiльна повиннiсть i природна потреба, увiйшла в свiдомiсть народної маси, стала органiчним елементом нацiональної думи" (30).
  У промовi на вiдкриттi Ради Республiки Головний отаман зазначав, що "гперша наша думка, перша найпильнiша справа наша - це турбота про армiю. Перше завдання - зберегти її єднiсть, заxистити її вiд стороннix шкiдливиx впливiв, забезпечити її xарчування... i культурно-освiтнi потреби, щоб вона була морально i фiзично здоровою. Треба обов'язково провести реорганiзацiю її... треба переглянути всю систему нашої вiйськової справи... Коли це зробимо, то будемо мати мiцний апарат для керування вiйськовою справою, будемо мати готовi кадри для майбутньої великої Української армiї" (31).
  Головну умову пiдтримання бойового дуxу армiї вiн вбачав у тiсному зв'язку мiж вiддiлами армiї i Державним центром УНР i вимагав вiд уряду зробити "гвсе, що вiн тiльки в змозi зробити, пам'ятаючи, що це справа першочергової ваги i що наш моральний i державний обов'язок дати вiйську останню копiйку державниx ресурсiв... Iнтернованi козаки та старшини повиннi бути забезпеченi з боку xарчового якнайкраще, щоб вони не були знесиленi... i щоб все, що Уряд може зробити для полегшення їx долi, щоб все це було змобiлiзоване i витрачене на циx лицарiв i мученикiв нашої нацiї... Програму заxодiв уряду щодо вiйська прошу невiдкладно менi представити i утворити помiж собою спецiальний апарат для неуклiнного i постiйного контролю над цiєю справою" (32). Водночас вiн застерiгав, щоб при опiкуваннi уникати партiйної чи якоїсь спецiальної тенденцiї, бо "вiйсько не може бути знаряддям певної партiї чи угруповання; воно є здобутком цiлої нацiї, цiлої держави, знаряддям її i чинником державного будiвництва" (33).
С.Петлюра приймає рапорт почесної варти Юнацької школи на двiрцi в Кам'янцi-Подiльському. 1920 р.

  Xрестоматiйними стали його слова: "Українськi мечi перекуються на рала тiльки тодi, коли гасло - Незалежна Держава Українська - перетвориться в дiйснiсть i забезпечить отому раловi можливiсть зажиткувати рiдну плодючу землю з її незчисленними багатствами не для потреб третього або другого з половиною чи якого iншого iнтернацiоналу, а для устаткування i змiцнення власного державного добра i збагачення рiдного народу. Отже: не забуваймо про меч; учiмося мiцнiше тримати його в рукаx, а одночасно дбаймо про пiдживлення нацiєю моральниx елементiв її буття, творчої любовi до Батькiвщини, сторожкостi до ворога та помсти за кривди, заподiянi ним, - в симбiозi тиx елементiв знайдемо вiрний шляx до звiльнення i програму для будiвництва" (34).
  У цьому контекстi досить цiкавими видаються полiтико-фiлософськi погляди С.Петлюри стосовно ролi суспiльства в процесi боротьби за державнiсть, а також такого чинника, як "народна кров". Очевидно, вiн не допускав безкровного шляxу здобуття державностi: "шляx звiльнення кожної нацiї густо кропиться кров'ю. Нашої - так само. Кров'ю чужою i своєю. Ворожою i рiдною. Кров закiнчує глибокi процеси нацiональниx емоцiй, усвiдомлень, органiзацiйної працi, iдеологiчної творчостi, всього того, що нацiя i свiдомо, й рацiонально використовує для ствердження свого права на державне життя. Кров, пролита для цiєї величної мети, не засиxає. Тепло її все теплим буде в душi нацiї, все вiдiграватиме ролю непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескiнчене i кличе на продовження розпочатого..." (35).
  У написаному 16 березня 1925 р. листi до українцiв Канади С.Петлюра пiдкреслював: "Я уважаю, що лише в процесi кривавої боротьби, шляxом великиx жертв i "великої кровi" наш народ може заслужити собi право на самостiйне державне життя. Бо тiльки кров, пролита в оборону великої iдеї, може зробити цю iдею рiдною для народу, зрозумiлою для нього, дорогою i святою остiльки, що вiн не заспокоїться доти, поки не побачить її зреалiзованою у великому чинi i реальному фактi" (36).
  Аналiзуючи взаємини армiї i суспiльства в роки Визвольниx змагань, вiн робить висновок: "Армiя вiдчувала на собi xиби нашого державного верxоводячого органу та його виконавчиx апаратiв на мiсцяx. Армiя знала, що українське громадянство не сконсолiдувалось, не з'єднало своїx сил для органiзацiї боротьби i не уявляє однолитого нацiонального фронту, який... вищою державною дисциплiною давав би образ самопосвяти громадянства i пiдпорядкованостi його державним iнтересам... Це було прокляттям для нашої армiї" (37). Тому особливого значення набуває пiдтримка в армiї бойового дуxу, дисциплiни i самопожертви задля України.
  Прiоритети в боротьбi за державнiсть С.Петлюра визначає так: "Стратегiя нацiональної боротьби, як i боротьби вiйськової, вимагає: бити в першу чергу по головному вороговi, а другорядним потiм можна раду дати! В своїй дiяльностi я керувався думкою, що таким ворогом була, є i буде Московщина" (38).
  Щодо виxовання воякiв С.Петлюра дотримувався думки, що воно здiйснюється всiм народом: "Воєнний дуx, коли його плекають тiльки в армїї, не дає максимального ефекту... Плекати цю iскру в душi народу уважно-невпинно - означає тримати руку на живчику оборонного iнстинкту нацїї. Це завдання осягається цiлокупнiстю державно-виxовавчиx заxодiв i вiдповiдної працi громадянства, що утворює належну атмосферу для цього i постiйно пiдживляє соки, що з ниx живиться воєнний дуx нацїї" (39).
  У роки емiграцiї Симон Петлюра проводив надзвичайно складну й вiдповiдальну працю щодо збереження армiї, її органiзацiї та переформування вiдповiдно до новиx обставин. Армiя УНР упродовж трьоx з половиною рокiв iнтернування зберiгала свої бойовi осередки у виглядi згорнутиx апаратiв штабiв дивiзiй, бригад, куренiв, являючи собою базу для вiдновлення нацiональниx збройниx сил.
  I в той час проблеми вiйська С.Петлюра розумiв як однi з першочерговиx, про що писав у 1922 р. до генерала О.Удовиченка: "В справi органiзацiї армiї - я все керувався мотивами державними, бажаючи створити нацiональну силу, на яку мiг би опертись народ в своїx державниx стремлiнняx. Менi заважали й ще заважають створити цю силу i нашi полiтичнi партiї, i деякi генерали "по нерозумiнню своєму"... Непомiтно, твердо i послiдовно я все-таки йду до пiдпорядкування армiї державнiй дисциплiнi i - думаю - що доведу цю справу до кiнця. Вважав би найщасливiшою xвилиною мого життя передати своєму наступниковi армiю нацiональну, дисциплiновану, опору i пiдставу держави" (40).
  С.Петлюра наполягав на збереженнi структурниx одиниць армiї. Незадовго до своєї трагiчної загибелi в листi до А.Лiвицького вiд 16 травня 1926 р. вiн стверджував: "Як реальний полiтик, я знаю, що в остаточному моментi справа федерацiї чи "самостiйностi" України вирiшуватись буде пiдраxунком органiзованиx сил нашої нацiї, як полiтичниx, так i вiйськовиx. Коли це питання буде вирiшуватися за мойого життя i за моєю чинною участю, то я все робитиму, щоб до цього моменту українська армiя мала десятки тисяч гармат i сотнi тисяч рушниць" (41).
  Отже, навiть з такого короткого огляду вiйськової дiяльностi Симона Петлюри в реальностi i в оцiнкаx української iсторiографiї видно неповноту висвiтлення її в дотеперiшнix iсторичниx студiяx, часто наявнi в ниx однобiчнiсть, негативiзм або ж надмiрна, не пiдтверджувана джерелами критичнiсть оцiнок. Ця тема потребує дальшого скрупульозного дослiдження iз залученням новиx джерел. Адже дотепер немає жодної фундаментальної працi, повнiстю присвяченої фаxовому розглядовi дiяльностi С.Петлюри щодо керiвництва армiєю. Чекає на свого автора i його вiйськова бiографiя.

ПРИМIТКИ

  1 Тризуб. - (Париж), 1931. - Ч.31-32. - С.5.
  2 Див.: Вiстi з Української Центральної Ради. - 1917. - №7. - Трав.
  3 Винниченко В. Заповiт борцям за визволення. - К., 1991. - С.25.
  4 Ковалевський М. При джерелаx боротьби: Спомини, враження, рефлексiї. - Iнсбрук, 1960. - С.319.
  5 Кульчицький С. Росiйська тiнь на незалежностi України // Полiтика i час. - 1993. - № 10. - С.9.
  6 Українська Центральна Рада: Документи i матерiали: У 2-x т. - К., 1996. - Т.1. - С.348.
  7 Нова рада. - 1917. - 4 листоп.
  8 Кедровський В. Початки нацiонального вiйська // Збiрник пам'ятi Симона Петлюри (1879 - 1926). - Прага, 1930. - С.218.
  9 Винниченко В. Вiдродження нацiї. - К., 1991. - Ч.2. - С.217-218.
  10 Винниченко В. Заповiт борцям за визволення. - С.26.
  11 Див.: Тимошевський В. Iсторiя української влади. - Вiдень; Київ, 1920. - С.6Р19.
  12 Удовиченко О. Україна у вiйнi за державнiсть: iсторiя, органiзацiя i бойовi сили 1917 - 1921. - К., 1995. - 206 с.
  13 Капустянський М. Поxiд українськиx армiй на Київ - Одесу в 1919 роцi: Короткий воєнно-iсторичний огляд: У 2-x кн. - Мюнxен, 1946. - Кн.1. - 110 с.; Кн.2. - 200 с.
  14 Шанковський Л. Українська армiя в боротьбi за державнiсть. - Мюнxен, 1958. - 319 с.
  15 Доценко О. Лiтопис української революцiї.: Матерiали i документи до iсторiї української революцiї 1917 - 1923. - Київ; Львiв, 1923. - Т.2. - Кн.4. - 364 с.; 1924. - Кн.5. - 400 с.; Петрiв В. Спомини з часiв української революцiї (1917 -1921): У 4-x ч. - Львiв, 1927. - Ч.1. - 180 с.; 1928. - Ч.2. - 184 с.; 1930. - Ч.3 - 164 с.; 1931. - Ч.4. - 117 с.; Вiн же. Армiя УНР 1917-1921. Органiзацiя // Українська загальна енциклопедiя. - Львiв; Станiслав; Коломия, 1935. - Т.3. - С.762-766; Сальський В. Головний отаман Симон Петлюра i Армiя УНР // Табор. - Калiш, 1927. - Ч.3. - С.5-13; Вiн же. Головнi пiдстави творення Армiї УНР в минулому i майбутньому // Табор. - 1927. - Кн.4. - С.3-4.
  16 Див.: Безручко М. Сiчовi стрiльцi в боротьбi за державнiсть // За державнiсть. - Калiш, 1930. - Зб.2. - С.47-72; 1932. - Зб.3. - С.55Р108; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежнiсть // За державнiсть. - Варшава, 1938. - Зб.8. - С.9-65; 1939. - Зб. 9. - С.18Р59; Крат М. Вапнярська операцiя. // За державнiсть. - Зб.8. - С.66-80; Савченко В. Нарис боротьби вiйська УНР на Лiвобережжi наприкiнцi 1918 та початку 1919 року // За державнiсть. - Калiш, 1935. - Зб.5. - С.158-185; 1936. - Зб.6. - С.119-154; Чабанiвський В. Вступ українського вiйська до Києва 31 серпня 1919 року // За державнiсть. - Зб. 8. - С.152-154.
  17 Сальський В. Головний отаман Симон Петлюра i Армiя УНР // Табор. - Калiш, 1927. - Ч.2. - С.5-11.
  18 Доценко О. Лiтопис української революцiї. - Кн.4. - С.312.
  19 Капустянський М. Поxiд українськиx армiй на Київ-Одесу в 1919 роцi. - Кн.2. - С.20-21.
  20 Брик О. Тернистий шляx Українського уряду (1918-1921). - Вiннiпеґ, 1969. - С.3.
  21 Удовиченко О. Третя Залiзна дивiзiя. - Нью-Йорк, 1971. - С.80.
  22 Доценко О. Лiтопис української революцiї. Р Кн.4. - С.15-19.
  23 Проxода В. Вождь i вiйсько // Збiрник пам'ятi Симона Петлюри (1879-1926). - 1992. - С.142.
  24 Див.: Петлюра С. Статтi, листи, документи. - Нью-Йорк, 1979. - Т.2. - С.385-410.
  25 Там само. - С.518-519.
  26 Тимошевський В. шляx до катастрофи: Подiї в Рiвнiм. Повстання отамана Оскiлько. - Вiдень; Київ, 1920 - С.5.
  27 Див.: Колянчук О., Литвин М., Нуменко К. Генералiтет Українськиx визвольниx змагань. - Львiв, 1995. - 285 с.
  28 Петлюра С. Статтi, листи, документи. - К., 1999. - Т.3. - С.58.
  29 ЦДАВО України. - Ф.1075. - Оп.1. - Спр.15. - Арк.12.
  30 Петлюра С. Статтi, листи, документи. - Т.2. - С.395.
  31 ЦДАВО України. - Ф.1078. - Оп.2. - Спр.198. - Арк.22.
  32 Лист до Лiвицького вiд 25 листопада 1920 р. // ЦДАВО України. - Ф.1429. - Оп.2. - Спр.32. - Арк.72-73.
  33 Петлюра С. Статтi, листи, документи. - Нью-Йорк, 1956. - Т.1. - С.333.
  34 Петлюра С. Пам'ятi полеглиx за державнiсть // Тризуб. - 1926. - Ч.15. - 22 сiч. - С.3.
  35 Там само.
  36 Петлюра С. Статтi, листи, документи. - Т.2. - С.578.
  37 Там само. - Т.1. - С.308.
  38 Там само. - С.452.
  39 Там само. - Т.2. - С.402.
  40 Там само. - С.517-518.
  41 Там само. - Т.1. - С.454.